Знайомство по інтернету. 15(заключна).

–Ти що-зовсім бліденька сьогодні,– стривожилася Люся, зайшовши вранці на кухню, де Еля в повній самоті готувала собі легкий сніданок.– Вже не захворіла моя красуня?

Ні, адже серцева біль не в рахунок, подумки відповіла їй Еля.

–Все в порядку, Люся. Просто вночі я майже не спала.

–Тобі треба більше думати про своє здоров’я. Бери приклад з Маші: живе в своє задоволення і ні про що не турбується.

–У Маші інші проблеми.– Еля гірко усміхнулася.– Вона знову посварилася зі своїм хлопцем.

–Вже немає!– Обличчя Люсі засяяло посмішкою.– Вчора він приходив сюди, напевно помиритися, а вона була на роботі. Довелося пояснювати йому, де її можна знайти.

–До нас заходив Тимофій?– здивувалася Еля.– Треба було сказати мені. Я могла б дати йому парочку сестринських рад.

–Ти працювала, а він поспішав. Ось я і не стала тебе відволікати.– Люся отримала гроші і, попрощавшись, пішла.

Може здатися, що Тимофія і справді дорога Маша, розмірковувала Еля, впиваючись зубами в бутерброд. Тоді чому він не одружиться? Можливо, Маші слід було б відмовитися від цієї затії і підшукати собі кого-небудь більш рішучого, ніж цей мамин синок.

Не встигла Еля зробити і ковтка кави, як у вітальні задзвонив телефон.

Чоловічий голос у слухавці якось злодійкувато запитав:

–Елеонора Маркіна?

–Це я, говорите,– нетерпляче сказала Еля і помилилися, раптово дізнавшись голос того, хто телефонував.– Валерій, ти?..

–Все ясно,– сказали на іншому кінці дроту, після чого пішли гудки в трубці.

Затиснувши руками рот, Еля обессиленно впала в крісло, повторюючи знову й знову:

–Господи, він знає. він усе знає. він усе знає.

Валерію все відомо про моє обмані, мучилася Еля, безпорадно озираючись по сторонах. Тепер він знає, хто я насправді і що я брехала йому протягом усіх цих тижнів. Вдавала, ніби я – Маша. Але як він довідався?

–Люся!!!– скрикнула Еля, осяяна наглою здогадкою.– Хлопець, якого вона взяла за Тимофія, був Валерій. Отримавши адресу, він поїхав шукати Машу. Справжню Машу!

Тепер нарешті все стало на свої місця.

Відчувши раптову відраза до їжі, Еля викинула у відро для сміття недоїдений бутерброд і попленталася наверх. Проходячи повз дзеркала, вона глянула на своє відображення і відсахнулася. На неї дивилася пара абсолютно божевільних почервонілих очей, які виділялися чорними бездонними плямами на мертвотно-блідому обличчі. Немите волосся скуйовдженим пасмами стирчали в усі сторони, домашній халат вільно бовтався на кістлявих плечах, оголюючи миршаві руки і ноги.

Ні, так більше не можна!– промайнуло в голові у Елі. Вона прийняла теплий душ, вимила голову, червоного растерлась сухим рушником і відчула себе набагато впевненіше.

Вона як раз досушивала волосся, коли в двері нетерпляче подзвонили. Фен випав у неї з рук і дзвінко гепнувся на підлогу.

–Валерій!– прошепотіла Еля і кинулася вниз по сходах, на ходу затягуючи пояс махрового халата.

Підштовхувана нетерплячим дзвоном, Еля намагалася якомога швидше відімкнути замок, але пальці не слухалися і ключ ніяк не хотів повертатися в свердловині. Нарешті вона відкрила двері і обмерла: прямо перед нею, спираючись на витончену тростина, стояв Альберт.

–Ось ти і вдома нарешті,– процідив він крізь зуби.– Мені передали, що ти хотіла мене бачити. Дозволиш увійти?

–Так-так, звичайно!– стрепенулася Еля, відходячи вбік. Кинувши колишню наречену крижаним поглядом, Альберт незграбно зашкутильгав в будинок.

–Але тобі було зовсім необов’язково приїжджати, раз ти так погано ходиш!– вигукнула Еля, переймаючись докорами сумління.– Я сама збиралася тебе провідати.

–Ми подумали і вирішили, що так буде краще для всіх,– загадково відповів Альберт.– Навіщо ставити людей в незручне становище? Тим більше нога у мене майже загоїлася, адже я проходжу спеціальний курс фізіотерапії.

–О-О-о.– тільки й змогла видавити Еля.– Це здорово.

Він кивнув.

–Крім того, нам з тобою справді пора серйозно поговорити. Ми не бачилися вже кілька тижнів. І я хочу сказати, Елеонора, що за цей час багато що змінилося.

–Альберт, я теж.

–Не перебивай, будь ласка!– роздратовано скрикнув він, піднімаючи руку.– Мені і так нелегко, адже ми стільки років були разом, будували якісь плани. Але факт – річ уперта, Елеонора. Сподіваюся, ти зрозумієш: я покохав іншу. І ми хочемо одружитися.

Хвилину вона дивилася на нього в усі очі, а потім, закинувши голову, стала реготати – голосно і безтурботно.

–О чорт! У тебе почалася істерика. Цього я й боявся,– з досадою пробурмотів Альберт.– Знаєш, я хотів підготувати тебе до цієї розмови, але мама сказала, що краще жахливий кінець, ніж жах без кінця і Тома..

–Нічого, нічого!– Еля дістала хусточку і витерла очі.– Зі мною все в порядку, чесне слово. Дивись – перед тобою абсолютно серйозний чоловік. Абсолютно спокійний і щасливий.– Вона глибоко зітхнула.– Якщо не помиляюся, ця сама Тома і є твоя нова дівчина? Але як тобі вдалося з нею познайомитись, адже ти був буквально прикутий до ліжка?

–А вона медсестра, яку призначили проводити лікувальну фізкультуру,– з готовністю відповів Альберт.– Вона приїжджала кожен день і буквально доглядала мене, а пізно ввечері їхала назад в лікарню.– В його голосі позначилися винуваті нотки.– Таким чином, скоро вона зовсім перестала від нас їхати. Елеонора, мені так соромно! Я поступив з тобою як останній негідник.

–Не треба,– лагідно зупинила його Еля,– тобі нема чого соромитися. Ми вже давно охололи один до одного, і обидва це зрозуміли. А за мене не турбуйся, я щиро бажаю вам щастя!

–Правда? Ти дійсно не ображаєшся?– Альберт явно їй не повірив.

Видно, матуся пообіцяла, що я буду повзати перед тобою на колінах, благаючи залишитися, єхидно подумала Еля.

–Ні краплі,– сказала вона.– Це чудово, що ти знайшов своє щастя!

По дорозі до виходу Альберт як ніби щось пригадав і, обернувшись, запитав:

–Так навіщо ти хотіла мене бачити?

Еля посміхнулася.

–Дурниці! Тепер ця розмова ні до чого.

Він полегшено зітхнув.

–Ну, тоді все в порядку. До речі, там, у кінці вулиці, в машині чекає Тома. Це вона мене сюди привезла. Може, вийдеш познайомитися?

–Я для виходу якось неодета,– відмовилася Еля, показуючи на цілком пристойну домашнє плаття.– Давай як-небудь іншим разом.

–Давай!– зрадів Альберт.– В інший так в інший.

Вони обмінялися усмішками, знаючи, що ніякого іншого разу не буде.

На порозі Альберт ніяково чмокнув Елю в щоку і став повільно спускатися по сходинках. Коли він нарешті ступив на землю, Еля радісно перевела дух. Напевно, якщо б він впав, Жанна Сергіївна заявила, що її синочка зіштовхнула розлючена отриманої відставкою Елеонора.

Збираючись закрити двері, вона спіймала себе на думці, що їй дуже хочеться поглянути на Того. Як не крути, а цій жінці вдалося забрати у неї нареченого, і Еля крадькома глянула вздовж вулиці.

–Хто це був?!– рявкнули у неї за спиною.

Еля круто повернулася і побачила Валерія, виходить з-за запашних кущів бузку.

–Альберт. Людина, з яким я зустрічалася.

Його губи спотворила єхидна посмішка.

–А ти часу дарма не втрачаєш.

–Це не те, що ти подумав, чесне слово!

–А що я повинен був подумати?– загримів він, і від його грізного голосу по спині Елі побігли мурашки.– Може, запросиш увійти, чесна ти моя?

Елеонора стомлено посторонилася, пропускаючи в коридор чергового гостя.

–Ти розмовляв з Машею.– Це було швидше уточнення, чому питання.

–Авжеж!– відгукнувся Валерій, свердлячи її нищівним поглядом.– Вона виявилася досить балакучою на відміну від її сестри-письменниці, настільки популярною і багатої, що у неї навіть є власний особняк ціною в ціле багатство!– Валерій присвиснув.– Вражає. Одне не зрозуміло: на біса ти зустрічалася зі мною? Що це було? Акт благодійності?

–Валерій, не треба. Все йде зовсім не так.

–Не так? Ах так, я зовсім забув! Ти ж пішла на побачення зі мною з жалю. З почуття обов’язку перед сестрою, напевно. Значить, це був візит ввічливості, не більше,– його очі нахабно ковзали по її фігурі,– але мені гріх скаржитися!

–Кажи що хочеш. Напевно, я це заслужила.

–Я з самого початку підозрював, що тут щось не сходиться. Але ніяк не міг зрозуміти: що саме? Це мене і заінтригувало. Але хто міг знати, як далеко зайде твій невинний розіграш? Ніколи б не подумав, що дівчина, яку я люблю, могла грати в такі ігри!

–Ти мене любиш?– перепитала Еля.– Раніше я від тебе подібних зізнань не чула.

–Не почуєш і надалі! До того ж в результаті ми обидва отримали, що хотіли. Ти – сюжет для нового роману, я – забійний репортаж. Зізнайся, ти ж використовувала мене як прототип героя своєї книги?– Валерій насолодився тим, як змінюється вираз її обличчя, і, насолоджуючись ефектом, відважив ковпак уклін.– Валерій Корнілов, професійний репортер. Приємно було познайомитися!

Через півгодини Еля вже знала все. І про рекламної кампанії, і про фальшивій рекламі, і про «секретному завданні» Валерія.

Після його відходу Еля, діючи як сновида, з’їздила в агентство нерухомості і виставила на продаж свій будинок. Потім вирішила провідати Марину.

–Як це ти не хочеш?!– вигукнула та, почувши, що Еля відмовляється бути присутнім на церемонії вручення нагород.– Адже я вже дала згоду від твого імені!

Еля важко зітхнула.

–Вибач, але тепер я вирішила, що не піду. Розумієш, у мене не той настрій, щоб кудись збиратися, вбиратися і виходити в світ. Особливо якщо на мене буде витріщатися натовп незнайомих людей і мені доведеться щось говорити.

–Тоді тобі треба неодмінно взяти себе в руки!– заперечила Марина.– Подивись на себе: вилитий вичавлений лимон! Вихід у світ піде тобі тільки на користь.– Вона помовчала, з цікавістю роздивляючись Елю.– По-моєму, ти погано себе почуваєш. Тобто я хочу сказати. Ти випадково не хочеш сходити до лікаря?

–Ні-ні!– сполохано озвалася Еля.– Нічого страшного.

Звичайно, нічого. Це все дрібниці, думала вона, намагаючись проковтнути подкатывающий до горла клубок сліз. І дитина Валерія – теж.

–Тоді більше косметики – і вперед!– енергійно порадила Марина.– Промова не має бути особливо витонченою. Просто скажи всім спасибі і мило посміхнися. Тобі вручать вазочку, а не «Ніку»,– додала вона.– Так що не варто перелічувати всіх своїх родичів – ми ж не в Голлівуді! Так, не забудь подякувати редакції . Хоча, бачить Бог, тобі і гроші не потрібні після продажу будинку!– Вона трохи помовчала, ніби роздумуючи, після чого обережно запитала: – У тебе вже є що-небудь на прикметі?

–Пока нет. Я решила какое-то время поездить по стране, побывать в тех уголках, где никогда не была.

–Надеюсь, ты сначала закончишь книгу?– забеспокоилась Марина.

Еля посміхнулася.

–Ну разумеется.

* * *

Черное шелковое платье, которое она купила для церемонии, было простым, но смотрелось на Элеоноре стильно. Длинный подол, скроенный по косой, плавно развевался при ходьбе, подчеркивая стройность ног, а верхняя часть – открытый смелый лиф без рукавов соблазнительно обтягивал маленькую грудь и завязывался сзади на шее при помощи тонких нитей, украшенных стразами. Черная пелерина, которую Эля собиралась набросить на плечи ближе к ночи, была расшита сверкающими серебряными нитями.

По пути на церемонию она пыталась угадать, кому еще дадут сегодня главный приз. Судя по рассказам Марины, в числе победителей был журналист, освещавший гражданскую войну в Сирии и рисковавший жизнью ради профессионального репортажа.

Первое, что бросилось Эле в глаза, когда она оказалась перед зданием, где должна была проходить церемония,– две громадные

Это еще что такое?– лихорадочно соображала она, входя в фойе. Кому вздумалось сыграть со мной такую зверскую шутку? Сквозь толпу гостей и журналистов к ней уже протискивалась Марина.

–Ты что, привидение увидела?– засмеялась она, видя замешательство Эли.

–Можно сказать и так.– Эля кивнула на

–Тот самый журналист, о котором я тебе говорила. Помнишь, он писал репортажи о войне в Сирии? Его зовут Валерий Корнилов.

Эля судорожно сглотнула.

–Однако среди гостей его что-то не видно,– заметила она, шныряя взглядом по холлу.

Перед началом церемонии организаторы устроили для победителей конкурса маленький фуршет. В отдельной комнате были накрыты столики с закусками и напитками, и Эля какое-то время, забыв о своих проблемах с Валерием, наслаждалась прохладным шампанским.

–Вон там Варвара Квест,– зашептала ей в ухо Марина.– Интересно, где она прячет этого Корнилова, он же ее подчиненный?

Элеонора обернулась и как бы ненароком посмотрела в сторону Гингемы. Встретившись с ней глазами, Эля едва не отшатнулась, получив в ответ откровенно злобный взгляд.

–Боже! Ну и мегера!– пролепетала она, обращаясь к Марине.– И не слишком ли она стара для такого платья?

На Гингеме было что-то розовое, воздушное, вызывающе короткое и полупрозрачное.

Марина хихикнула.

–Сто очков, Элеонора! Наконец-то к тебе вернулось чувство юмора. Но что самое смешное, это чудовище мне про тебя все уши прожужжало.

–Про меня? Но мы с ней вроде не знакомы…

–Так-то оно так, однако она зажала меня в дамской комнате и долго выясняла, не Маша ли твое настоящее имя и не работала ли ты когда-нибудь продавцом косметики. Я говорю: вы путаете Элю с ее сводной сестрой, а она позеленела так, что мне показалось, будто ее сейчас стошнит! В первый раз вижу такую злюку!– фыркнула Марина.

–Как странно!– пробормотала Эля.– Надеюсь, за столом мы с ней не соседи?

–Успокойся, наша редакция сидит в противоположном конце зала. О, наконец-то! Похоже, нас приглашают за стол…

После фуршета, во время которого Эля то и дело бросала любопытные взгляды в сторону пустующего места справа от Гингемы, по-видимому предназначавшегося для Валерия, началась церемония награждения.

Эля рассеянно наблюдала за награждением других писателей: автора приключенческих книг, детского писателя, после чего настала ее очередь.

Не помня себя от счастья, Эля приняла от главного редактора «Роман-газеты» огромную хрустальную вазу в виде цветка тюльпана, чек на внушительную сумму и поздравления. Когда она потянулась к микрофону и приготовилась произнести несколько благодарственных фраз, по рядам присутствующих прокатилась волна неясного рокота, и, бросив взгляд в дальний конец зала, Эля увидела Валерия.

Он явно не спешил сесть на свое место: остановившись в дверях, Валерий рассеянно оглядывал зал и наконец заметил ту, которую искал. Слова благодарности так и застыли у Эли на губах. Пытаясь хоть как-то спасти положение, она вымученно улыбнулась и, пискнув:

–Огромное вам всем спасибо!– поспешила сойти со сцены.

Следующим награждали лучшего репортера.

Когда утихли аплодисменты и Валерий начал говорить, в зале стало так тихо, что было слышно лишь приглушенное жужжание мощных кондиционеров.

–Я благодарен за эту награду, потому что она будет вечно напоминать мне, что я был когда-то неплохим журналистом. В последнее время я стал об этом забывать,– пояснил он насмешливо.– Я очень горжусь моими репортажами из Сирии, чего нельзя сказать о последнем, так сказать «специальном», задании, придуманном для меня очаровательной Варварой Квест.–Валерий отвесил клоунский поклон в сторону начальницы. В зале кто-то засмеялся.– Все вы видели рекламную кампанию этого проекта, и, пользуясь случаем, я хотел бы попросить прощения сейчас, стоя перед вами на этой сцене. Я виноват перед теми доверчивыми женщинами, которые щедро уделили мне свое время и внимание. Мне очень стыдно, что все вышло так некрасиво… но, как говорится, не было бы счастья, да несчастье помогло. Проект под названием «Одинокий москвич» дал мне возможность встретить ту единственную, о которой я мечтал всю свою жизнь и которая – надеюсь – не откажется стать моей женой. Так кто же говорил, что знакомства по интернету – чушь и ерунда?

По рядам прошел возбужденный рокот, и зал разразился аплодисментами. Из той части, где сидели Гингема и ее преспешники, не донеслось ни звука.

–Кроме всего прочего, эта награда дорога мне еще и тем, что она будет для меня последней,– продолжал Валерий. Публика заинтригованно внимала.– Потому что я ухожу из международной журналистики и поступаю на работу в «Вести Сосновки».

Он поднял высоко над головой свою вазу, сделанную в виде цветка розы:

–Розы – мои любимые цветы, особенно мне нравится роза «Элеонора». Надеюсь, в скором времени эта ваза будет полна ими. А чек пойдет на оплату дома, который я собираюсь купить для моей будущей жены – если она, конечно, одобрит мой выбор. И огромное вам всем спасибо за поддержку и понимание!

Все в дружном порыве встали с мест и устроили Валерию бурную овацию.

–Мне пора, Марина,– пробормотала Эля и юркнула к выходу в надежде на то, что в общей сумятице ее исчезновение останется незамеченным.

Возле лифта ее догнал Валерий.

–Неудачный побег, дорогая,– сказал он.– Как ни крути, а нам все же придется поговорить.

Схватив за руку, Валерий потащил Элю в комнату, где проходил фуршет.

–Отпусти меня сейчас же!– Эля задыхалась, пытаясь освободиться от его стальной хватки.

–Пущу, но не сейчас,– отозвался Валерий. Сначала тебе придется меня выслушать.

–Говори, только поскорее.

Эля, изображая полнейшее безразличие, прошла в глубь помещения и уселась в мягкое бархатное креслице.

–Раньше я не мог предложить тебе ничего, кроме своей безграничной любви и преданности. Но на этом, как известно, семьи не построишь. Оставшись без работы, я бы не смог обеспечивать свою жену и детей, а мне действительно хочется, чтобы ты ею стала и чтобы мой ребенок носил мою фамилию, как бы старомодно это ни было.– Валерий приблизился к Эле и, встав на одно колено, заглянул ей в глаза.– Теперь у меня есть хорошая работа, и я прошу тебя, если ты еще не разлюбила, стань моей женой!

–Кто помог тебе с работой?

–Алексей Фомин, мой бывший начальник. Ему стало известно, что в Сосновке освободилось место редактора, и он предложил мне попробовать туда устроиться. Я познакомился с владельцем газеты, и он меня принял на работу.

–Ты продал квартиру…

–Зато почти купил дом! Уверен, тебе понравится в Сосновке, там все так традиционно, так стабильно… А мне сейчас нужна именно стабильность: ты, семья, наш ребенок, нормальная работа.

Он взглянул на нее с такой мольбой и искренним раскаянием, что у Эле стало оттаивать сердце.

–Эля, неужели тебе так важна жизнь близ к Москве?– спросил Валерий.– Поедем со мной, разве я слишком многого прошу?

Она соскользнула с кресла и, встав на колени рядом с Валерием, обвила руками его шею.

Фото из открытого источника: Интернет.

–Я продала дом. И собиралась уехать подальше от этого города с его сплетнями, интригами и… воспоминаниями о тебе. Мне понравится в Сосновке, Валера, я уверена! Я хочу за тебя замуж, я хочу от тебя детей и хочу, чтобы ты всегда был со мной!

–Тогда выходи за меня,– прошептал он, нежно прижимая ее к себе.

И Эля едва заметно кивнула, молча глядя в его бирюзовые глаза.

«Тебе не кажется прекрасным всё бросить и уехать туда, где тебя никто не знает? Иногда ведь так и хочется сделать. Нестерпимо хочется.»

КОНЕЦ.

Спасибо за то, что читаете. Канал существует только благодаря вам! Подписывайтесь на мой канал! Впереди еще много интересного!

Главы стоят на отложенной публикации на указанное время, поэтому ссылки для перехода на продолжение я делаю в течение дня.